Два життя Юрія Тація з Полтавщини – комік із «СМТ» та «Комік» із ЗСУ

До війни Юрій Тацій був гумористом у складі команди «СМТ», яка на сьогодні є відомою не тільки на Полтавщині, а й в усій Україні. Від початку повномасштабного вторгнення рф життя хлопця змінилося докорінно. Сьогодні він вже не просто Юра з «СМТ», а військовий з символічним позивним «Комік», чиєю зброєю є не лише гумор, а реальна гвинтівка в руках. Про службу в ЗСУ, роль гумору в житті військових та суспільства загалом, а також свої плани він розповів Peremoga.media.

Життя поділилося на «до війни» і «під час війни»

– Життя гумориста, яке воно? Чим ви займалися до вторгнення, що планували?

– До війни ми з хлопцями з нашої команди продовжували робити те, що найбільше любимо: дарували людям радість. Ми просто жили, працювали, вигадували нові жарти, а іноді й не вигадували, життя саме жартувало. Ділилися своїм гумористичним досвідом з іншими та переймали його у колег по цеху, презентували свої вміння на «Лізі Сміху» та інших гумористичних майданчиках. Одним словом ЖИЛИ. У моїх планах був переїзд до Києва навесні 2022 та робота сценаристом, проте не склалося. Війна змінила моє життя дуже кардинально, світ повністю перевернувся. Таке відчуття, що у мене було два життя: до війни й під час неї.

– Чому вирішили, що ваше місце на фронті? Відколи та в якому підрозділі проходите службу?

– Інших думок, окрім як приєднатися до ЗСУ, в мене не було. 25 лютого я вже стояв у черзі у військкомат, а 26-го заступив на чергування. Спочатку служив в 146 батальйоні 116 ОБрТро, а потім у складі Полтавського Окремого загону спеціальної дії «Центурія», який увійшов у склад Славетної Третьої Окремої Штурмової бригади ЗСУ.

– Як можете охарактеризувати підготовку військовослужбовців та матеріально-технічне забезпечення? Чи є волонтерська підтримка?

– Дуже важко об’єктивно охарактеризувати підготовку й забезпечення. Скрізь ситуація різна. В частинах, де я ніс службу, підготовка військовослужбовців була дійсно на високому рівні. Щодо забезпечення, воно, звичайно, є. Але не завжди в достатній кількості, на жаль.

Потужною є й волонтерська підтримка. Зараз не в таких масштабах, як на початку війни, але є люди, друзі, які підтримують з самого початку й до тепер, не збавляючи обертів.

– Як родина сприйняла новину про ваше рішення піти на війну?

– Одразу родина не знала про це. Я повідомив їм пізніше, коли вже пішов. Звичайно, вони переживали і зараз переживають. Але відмовляти не стали, бо, по-перше, розуміли, що це потрібно, а по-друге, просто знали, що відмовляти немає сенсу, це нічого не змінить.

– Ми знаємо, що ситуація на фронті зараз складна, йдуть важкі бої за кожен сантиметр нашої землі. Яка ситуація на вашому напрямку?

– Вже майже півроку наша бригада знаходиться на Бахмутському напрямку, думаю про нього пояснювати нічого не потрібно. Ситуація спекотна, як і весь останній рік. Більше місяця тому ми перейшли з оборони до наступальних дій. Потихеньку звільняємо нашу землю від ворога. Точніше наші штурмовики звільняють, а ми їм допомагаємо. Чому акцентую на цьому увагу, бо наші хлопці із штурмових батальйонів – просто Боги, які беруть і роблять свою роботу на найвищому рівні. Безмежна повага їм.

Наші вороги – це нечисть, нелюди. Тільки зайшовши у ворожий бліндаж, можна по-справжньому зрозуміти фразу «руській дух». Це жах. Але, нажаль, ворог воює. Він вміє воювати, і добре вміє, що б там не казали, і скільки б не глузували.

– Чи часто вам доводиться відчувати страх?

– Не можу дати чітку відповідь на це запитання, бо сказати, що я не боюся, буде не правдою, та й ніхто не повірить. Але і сказати, що мені дуже часто страшно – не можу. Якщо бути чесним, найбільший страх відчуваю за людей з мого підрозділу, за близьких мені людей, коли вони потрапляють у спекотні ситуації.

– Що особисто для вас у війні найважче?

– Втрати. Втрати чудових хлопців та дівчат. Нічого не може бути важчим за це. Вони – цвіт нації. На жаль, його стає все менше і менше. Та разом з тим, я вірю, що саме такі люди стануть прикладом для наступних поколінь, які далі формуватимуть наше суспільство.

– Що мотивує вас боротися далі?

– Те, що і на початку повномасштабного вторгнення: Україна має бути цілісною та незалежною. Ніхто не може вказувати нам, що робити, а тим паче так цинічно вбивати, прикриваючись благими намірами. Зараз моя мотивація ще й підкріплюється обов’язком перед нашими загиблими побратимами. Ми маємо завершити їхню справу, довести все до логічного кінця.

Гумор як допоміжна пігулка під час боротьби

– У тилу українцям боротися зі страхом допомагає гумор. Чи є місце гумору в зоні бойових дій і чи допомагає вам в цьому ваш довоєнний досвід? Як жартуєте з товаришами, якщо жартуєте?

– Так. Гумор є, він постійно присутній, яка б ситуація не була. Вчасні жартики дуже допомагають. Не знаю, чи саме досвід стає в нагоді, бо тут трішки інша атмосфера, теми і тому подібне.

З побратимами у нас дуже своєрідний гумор, про який напевно розповідати і не варто. Жартуємо жорстко та різко, здебільшого це чорний гумор.

– Як охарактеризуєте український гумор воєнного часу загалом?

– Мені важко давати характеристику гумору в цивільному середовищі, бо часу слідкувати за цим у мене просто немає.

Зараз для мене найсильніші українські гумористи – це військові. Можливо, бо я з ними на одній хвилі. Нічого веселішого, ніж тіктоки хлопців у пікселі та МТР, я за час війни не бачив.

– Кажуть, що гумор є таким собі способом подолати страх, легше сприйняти важкі речі, знецінити ворога. Як ви вважаєте, чи не є це способом втекти від реальності?

– Мені здається, що це не спроба втекти від реальності. Це більше бажання жити, а не існувати: веселитися і кайфувати від свого життя, навіть в таких умовах і обставинах. В цьому нічого поганого немає. Навпаки я вбачаю в цьому позитив та силу.

Спочатку – перемога

– Що для вас означає бути захисником держави?

– Виконувати свій обов’язок як громадянина, так і просто чоловіка. Я чоловік, я військовий, я зробив те, що мав зробити, і знаходжусь зараз там, де і маю бути. Захист своєї країни – це спільна справа, яка потребує злагодженості в діях та, найголовніше, чіткого усвідомлення, навіщо ти це робиш. У нас всіх є одна конкретна мета і ми до неї помалу прямуємо.

– Що плануєте робити після перемоги?

– Я подумаю про це потім. Для початку в моїх планах перемога!

Анна Маркевич